Рус

Прийдешній день

(ранок мага)

Невелика затишна кімната, сповнена шафів та полиць із книгами. Книги поусюди. Вони розгорнуті, закладені, навалені. За вікном нічна темрява, де-не-де проглядає світло ліхтарів. На письмовому столі горить лампа. Стіл завалений різними рукописами, книгами, періодиками. Погляд поступово наближається до столу через усю кімнату. За кадром лунає голос літнього чоловіка: «Ще коли я був маленький, мене дуже цікавило одне питання. Хто я насправді? Звідки взявся? Куди йду і навіщо? Батьки нічого суттєвого саме для мене порадити не могли, але і всіляк сприяли моїм власним дослідженням. У домі було багато різних книжок. Однак завжди я натикався на одну межу у своєму пізнанні», — на екрані одне за одним виникають зображення «Давида» Мікельанджело, «Явлення Христа народові» Іванова, «Мадони з розою» Парміджаніно із швидким наближенням до центру чоловічих фігур. А літній голос продовжує: «Аж поки я не відкрив для себе Книгу Буття».

Йдуть титри. Хлоп'ячий голос повільно читає: «І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх».

Стара невеличка хата. Серед просторів ночі далеко світиться її маленьке віконечко. Усередині жарко палає піч, поусюди стоять різноманітніші горщики, висять оберемки різних трав, на лаві сидить чорний кіт з білими носом, підборіддям, грудкою, лапками, у маленькому звіздарському ковпаці та уважно спостерігає за старою, але ще дуже міцною жінкою у розлозій світлій хламиді. Вона владно і охайно дістає з діжки тісто, викладає його на темний дерев'яний стіл та починає його м'яти, розминати, ліпити. Поступово виліплюються схожі на людські тулуб, дві ноги, дві руки, голова. Руки жінки на декілька секунд заспокоюються. Вона витирає піт з лоба, зверху посипався на тісто маленькими згасаючими іскорками вогняний дощик. І на мить сліпуче спалахнуло усе навкруги. Коли спалах розсіявся, жінка почала доминати та розчищати тістяну фігурку, яка під тістом виявилася ляльковим хлопчиком. Тісто від ляльки падало на стіл. Жінка роздивилася ляльку з усіх боків. Гладенька вона була з усіх боків. І погляд його мертвих очей був теж гладеньким. Жінка обережно дмухнула на ляльку, що враз стала чистою від тіста, і поклала її на стіл. Потім зібрала залишки тіста зі стола у єдину купку, полишила її на столі, прикрила разом з лялькою чистою ганчіркою та, тяжко ступаючи, вийшла з хати. І охопило напівтемряву хатинки одне велике полум'я. А потім усе засліпив новий спалах, безмірно потужніший за перший, і усе розчинилося у білому світлі.

Око дванадцятирічного хлопця було заплющене сном. Ось хлопець прокинувся, око задрижало під повікою, але хлопець не поспішав його розтуляти. Нарешті він відважився і обережно-обережно підняв повіки обох очей. Озирнув перед собою простір і насторожливо кінчиками пальців приторкнувся під білим простиральцем до ніг, живота, грудей, вилиць, очей, переконуючись у наявності себе. І щасливо набрав повні легені повітря.

Хлопець рвучко стягнув з тіла біле простиральце, зіскочив зі столу, підбіг до віконця, розчинив його та гукнув: «Гей!». На дворі був весняний ранок. Із віконечок різних хатинок, що були навкруги, почали вилазити сусіди — товста жінка у бігудях, сухенька маленька стара, тоненька дивувата жінка, підсліпувата стара з котом під пахвою та з в'язальними дротиками, інша жінка з пишними вусами та бородою, наче переодягнутий чоловік, але одночас і з пишними груддями. Сусіди втупилися очима в хлопчика.

«А я вам дещо цікавеньке розповім, хочете?» — спитав хлопчик. «Ну», — жадібно скрикнули сусіди та від великої зацікавленості широко роззявили роти. «А я у світі існую», — поділився хлопчик з ними своєю таємницею. «Тю», — розчаровано скрикнули сусіди та, незадоволено кахикаючи і сякаючи, поховалися за віконцями. «Їм не цікаво», — із прикрістю прошепотів хлопчик та потупотів до іншого віконечка, що виходило не надвір, а назовні. Сів на підвіконня й почав розгойдувати ногами. «Ау! — крикнув хлопчик лісові, річці, полям. — А у мене таїна є». Ліс добродушно покачав-пошелестів своїми верхівками дерев. Хлопчик повів бровами, посміхнувся, оглянув усе навкруг, скочив з підвіконня та побіг через старовинне напівзанедбане кладовище до зеленого густого лісу. До вікна підійшла із хатини стара жінка та проводжала хлопчика доброзичливим поглядом, сповненим мудрих сліз.

Замружуючи то одне око, то інше, хлопчик гуляв собі по лісу. Він кружляв навкруг квітів, розглядав кору дерев, вдивлявся у комашок та мурашок, підморгував сонечку. Повз стрибала на одній нозі невелика розовощока тіточка в розкритій ушанці, у ватнику, з великою сурмою через груди та гризла собі моркву. Вона здивувалася хлопчикові, декілька разів прострибала навколо хлопчика, відклала сурму та моркву у бік й запитала: «А ти то що поробляєш?» «Кіно про себе знімаю», — відповів хлопчик та почав розглядати тітечкін ніс. Тітечка з хихотінням потерла свій ніс і раптом завалилася на спину, задригала ногами й захохотала: «Ой, хо-хо-хо, не можу, теж мені кіношник знайшовся, та ще про себе самого, ой хо-хо-хо». «А що?» — спитав хлопчик і став розглядати тітечки п'ятку, що виглядала з дирявого черевика. Тітечка усілася та прикрила п'ятку долонями. «Це моя п'ятка, — сказала вона серйозно. — А де в кіно про себе ти сам?» «Де я? — замислився хлопчик. — Мабуть в таїні». «Ой, — підскочила тітечка та й знов ухопила свої сурму та моркву, — не знаю, як таїна, а морква у мене одна!» І хлопчик побачив, як тітечка швиденько схрумкала моркву.

«А у мене, а у мене... ось, що є», — сказав хлопчик та витяг з кишені кусень тіста. «Що це?» — спитала тіточка, потикала пальцем та презирливо приснула: «Якби то оце була морква, а то гидота якась». Та, засурмивши на сурмі, устрибала собі від хлопчика геть.

«Морква?» — спитав хлопчик та й виліпив з тіста білу моркву. І озирнувся. Але тіточки вже не було. Хоч і була у нього в руках тепер справжня морква. Хлопчик знов зім'яв моркву у тісто, присів біля дерева та й почав гратися з тістом. І простір навкруги нього перетворився на темряву. Лишень було бачити освітленим його тіло від голови до живота. Хлопчик поклав шматок тіста собі на груди і почав м'яти, розмішувати, катати і виліплювати щось таке невеличке та продовгувате. У цей час хлоп'ячий голос лунав поза екраном: «І сказав Господь Бог: «Не добре, щоб людина була самотньою. Створю їй поміч, рівну до неї».». Потім пальці хлопчика розійшлися, і на декілька секунд тістяне творіння заспокоїлося на животі хлопця. Творіння осяяв блискучий спалах. І воно перетворилося на глиняну дуду. Хлопець взяв дуду в руки та роздивився її з усіх боків. Раптом підхопила хлопця якась сила, закружляла у вирі і наче роздерла на два окремих хлопчика, і одного кудись унесла.

І тут хлопчик почав проглядати перед собою свою білу тінь, а у отворі тіні — білу постелю на тахті-дивані, що стояла біля стіни ранкової й затишної кімнати. У постелі спав хлопчик точно такий, як він.

Хлопчик у постелі швидко і широко розкрив очі, сильно замружив їх і знов відкрив. Він жваво перегорнувся з боку на спину та з переляком прудко поліз руками під ковдру. І коли відчув обома руками на дотик свою тілесну суттєвість, з полегшенням перевів подих. Та із задоволенням вдихнув повітря.

І раптом хлопчик у постелі прудко підвів голову і побачив на стіні свою чорну тінь, а у отворі тіні схожого на себе хлопчика у темряві, що дивився на нього. Він перелякано помахав йому рукою. Помахав рукою і йому у відповідь отой хлопчик. Хлопчик запитливо гойднув йому головою. Гойднув йому у відповідь і той. Тоді хлопчик зрозуміло хитнув головою, взяв із стіни біля ліжка неввімкнену електричну лампу та повністю накрився ковдрою.

У темряві запалився сірник, а від нього — білий стовпчик сухої горючої рідини. Над вогником стояв триніжник, а на триніжнику — хімічна ковба з шароподібною нижньою частиною та продовгуватою шийкою, до якої був горизонтальне припасований скляний змійовик. У ковбі знаходилась якась біла рідина. Руки хлопця довкрутили у лампі електричну лампочку, вона зайнялася, висвітилося глухе і сліпе приміщення із старовинними цегляними мурами. Це була справжня лабораторія давнього алхіміка. Багато товстенних книг, сувоїв рукописів, чудернацьких знарядь, серед яких можна було розпізнати мікроскоп, терези, горщики із рослинами, людський череп, чорного кота із білими підборіддям та грудкою у маленькому звіздарському ковпаці, великих павуків, що розгойдувалися на павутиннях, і старовинний перегонний апарат. Хлопець сидів за столом, на якому стояв хімічний апарат, і ретельно стежив за ковбою, змійовиком та отвором змійовика. Наближаючи чи віддаляючи вогняний стовпчик від ковби, хлопець регулював і силу кипіння. Мало-помалу у змійовику конденсувалася волога, яка потроху просувалася до отвору із змійовика. Хлопець взяв пальцями першу краплю і понюхав. Потім дістав із столу дерев'яну дуду та підставив її серцевинний отвір під краплі, що накочувалися до отвору змійовика.

Дедалі сильніше та гучніше розгойдувалася люстра із дзвіночками у кімнаті хлопця, тремтів сервант із книгами, а поверхи нього розгойдувався іграшковий Йвашка-Вставашка. А хлопець, що лежав на ліжку, повністю прикритий ковдрою, намагався втриматися на ліжку, але це вдавалося йому все важче. Все гучнішав підземний гуркіт.

Через коридор підземного каземату було бачити, як в одному з примiщень все дужче розгоряється сліпуче світло, яке зненацька засліпило усе.

З-під ковдри у кімнаті хлопця блиснуло потужнє світло і скинуло хлопця із ліжка на підлогу. Хлопець звалився із ліжка на бік, разом із ковдрою. І все вщухло. Чути було лишень цокання ручного годинника, що разом із хлопцем теж лежав на підлозі. Хлопець поволі розслабив м'язи та висунув голову з-під ковдри. Очі втішно і дуже задоволено озирнули світ навкруги. І раптом хлопець зупинив погляд та примружився.

З-під шафи дивилися на хлопця чиїсь тьмяні очі. Хлопець присунувся з-під ковдри до шафи та заліз під шафу лівою рукою. Рука витягла фотопортрет у дерев'яній рамці жінки, що ліпила цього хлопця уві сні. Судячи за стилем виконання, портрету було дуже багато років. Права долоня хлопця тихенько витерла із скла фотопортрета пил. Потім хлопець поклав фотопортрет на зігнуту ногу і лівою долонею струсив із правої у бік витертий пил. Хлопець взяв з ноги фотопортрет, підвівся з підлоги та підійшов до свого іграшкового вівтаря поруч з Йвашкою-Вставашкою на серванті із книгами. На вівтарі зібралися невеличкі різноманітні кумедні іграшки, що були розставлені таким чином, начебто вже прямо зараз спілкуються з чимось значно вищим за них. Хлопець поставив фотопортрет біля стіни за вівтарем, затуливши ним уламок дзеркала, що висів на тому самому місці. Потім хлопець, розчинив скляну дверцю серванта, дістав духм'яну паличку, воскову свічечку, приліпив їх до поверхні серванта серед свого іграшкового вівтаря та запалив їх правою рукою, креснувши вказівним пальцем о великий.

Хлопець дивився у задумі на фотопортрет серед свого іграшкового вівтаря, а звідти на нього дивилися жінка на фотопортреті та відображення самого хлопця у склі.

Задзвонив телефон. Хлопець рвучко кинувся до апарату, що стояв на стільці біля ліжка. Хлопець дуже зрадів дзвінку: «Мамо! Привіт!..» Хлопець сидів на ліжку з телефоною трубкою і в своїх емоціях поводився дуже-дуже вільно, іноді він намагався розмовляти поважно, як справжній дорослий, але раз за разом знов зривався у безпосередню дитячість. «Так, і я вже підвівся... Все гаразд... Ні, серйозно, все гаразд... Скоро виходжу... Зараз? Займаюсь. Ні, справді, займаюсь, займаюсь... Привіт... Що поробляю? Читаю... Фізику, біологію, хімію,. географію, алгебру... Ні, не шуткую. Серйозно. Все разом зараз і читаю... Ну, добре, добре. Буду поводити себе як справжній чоловік. Ну, добре. Зустінемося за сніданком».

З трубки почулися короткі гудки. Трубка повільно прослизнула від уха униз і вперлася у щоку. Хлопець, не відкладаючи з рук трубки, завмер у задумі.

Ліворуч від хлопця утворилася його тiнь. «Привіт, — сказав хлопець тіні та поклав трубку на телефон, — батьки нічого так і не узнають. А тебе я відтепер більш не боюся, сьогодні я став магом». Тінь недовірливо покачала головою. «І знаєш, — сказав хлопець тіні, — на усьому білому світі це знатимемо лишень ми з тобою вдвох — ти да я — і більш ніхто». Тінь роздумливо погладжувала своє підборіддя. «Нам з тобою і далі йти разом», — продовжував хлопець і, уперше обернувшись до тіні, приязно до неї посміхнувся і простягнув руку. І тінь простягнула хлопцеві руку, вони потиснули руки. Кістяна долоня тиснула долоню хлопця. По обличчю хлопця пробігла судома від болю, але він швидко відчув свою міць і незабаром знов приязно посміхався тіні, тиснувши вже долоню не кістяну, а тіньову. «Перевіряєш? — спитав хлопець, — на те ми з тобою відтепер і друзі».

Дерев'яні нижні дверцята книжкового серванта напроти ліжка розчинилися, і звідти виліз чорно-білий кіт. «Няу», — вимогливо сказав кіт до хлопця. «Няу, — привітав хлопець кота у свою чергу, — начитався? — і взяв кота на руки. — Ну от, теж вигадав, навіщо тобі моя дуда? — перепитував хлопець кота, що по-панські розвалився в хлоп'ячих обіймах і вимогливо дивився йому в очі. — Щоб інші коти поважали?» — перепитав хлопець і розсміявся. Хлопець погладив двома пальцями кота по голові і сказав: «Ні, не дам». Кіт бавився двома лапами рукою хлопця. «Хочеш зіграти у шахи на мою дуду? — зареготав хлопець і поцілувався з котом носами, — як хочеш, тільки не більш однієї партії, бо мені бігти до школи». Хлопець став легенько смикати кота за хвіст. «Але ти гратимеш на свій хвіст». Кіт незадоволено почав боронити лапами хвіст від рук хлопця.

На ліжку стояла дошка із шахами. По один бік сидів хлопець, по другий – кіт. Хлопець подивився — і фігура зробила перший крок. Подивився кіт на шахи — і його фігура зробила крок, теж сама собою. Ось так вони дивилися на фігури, рушили їх з місця та грали. Аж поки хлопець не зробив хід рукою і не сказав коту: «Тобі мат». Кіт подивився на свої фігури і зробив свій хід, поглядом. «І тобі мат», — сказав кіт. І, звертаючись разом із хвостом у клубочок, промуркотів: «Нічия. Але я ще у тебе відіграю твою дуду».

Хлопець підвівся з ліжка та підійшов до великого дзеркала напроти. Хлоп'ячий голос поза кадром читав: «І були вони нагі обоє, Адам і жінка його, і вони не соромилися». Хлопець уважно та радісно, захоплено подивився на себе, у відображення своїх очей, провів руками по тілу, а потім хутко натягнув штанці та побіг з кімнати.

«Мамо, — сказав хлопчик за сніданком жінці, схожій на одну з тих, які були його сусідками у віконечках, — а я на світі існую». «Їж, давай», — сказала жінка, сидячи поруч та намазуючи синові тостер товстим шаром пастоподібного плавленого сиру. «І про що тут у вас розмова точиться?» — поцікавився пишнобородий батько, теж чимось схожий на одну з тих тіточок у сняних віконечках, та зайшов до кухні. «А я на світі існую», — сказав хлопчик і посміхнувся татові. «Ну і що?.. – сказав тато, — і я теж існую на світі, ну і що?» Усі мовчки їли сніданок. «А ще скажу, — казав тато, — що мистецтво твоє не нове. Усі чоловіки досягають у ньому певної майстерності». «Та коли сходяться з жінками, все кидають», — із запалом сказав хлопчик. «І хто тобі казав, що чоловіки отеє кидають? — із сміхом сказала мама. — Ніхто того не кидає». «А я думав...», — казав хлопчик. «І чого тільки-но не вистачає для твого щастя? — все питав батько. — Спортом, музикою займаєшся, розумні книжки читаєш, у школі багато навчаєшся, із дівчатами зустрічаєшся...» «Пізнання», — відповів хлопчик. «Пізнання?» — здивувався батько. «Так, пізнання. Не тільки навколишнього світу, а передусім самого себе».

Хлопчик моторно збіг по сходах та вискочив із дверей під'їзду свого будинку. І зупинився. Два шляхи були перед ним. Один шлях вів до чотирьохповерхової великої школи, що далеко-далеко проглядалася десь у далині. Там діти поспішали до дверей школи. Інший шлях вів до лісу, що був поруч. Там над квітами літали бджоли та метелики. Хлопчик зітхнув та побіг до школи.

А по вулиці він зустрів стару жінку, яка ліпила його уві сні. Вона була одягнута звично, бідно, йшла назустріч і не звернула аніякої на нього уваги. Хлопчик зупинився і привітно сказав їй: «Здрастуйте». «Бувай здоровий» — відповіла жінка та мовчки йшла собі далі. Хлопчик побіг далі, озирнувся. Жінка йшла собі і йшла. Хлопчпк побіг і собі далі.

Прибігши до класу, хлопчик усівся за свою парту. Поруч з ним сіла дівчина. Хлопчик щасливо посміхнувся. А потій діти підвелися, бо зайшла їхня вчителька. Хлопчик вдивлявся в неї і розчаровувався — це теж була жінка із сну, але без сурми і без моркви, і одягнута статечно й звичайно. Хоча і не зовсім усе було звичайним. Поза спинкою стільця, на якому сиділа вчителька, висіла торбинка з декількома великими чистими чудовими морквами. І коли діти посіли, вчителька витягла одну із них, поставила на помітному місці та вивела крейдою на дошці тему уроку: «Морква як головний предмет сільського господарства країни».

Хлопчик зітхнув, підпер голову рукою та подивився у вікно. За вікном була сонячна весна. І десь далеко-далеко за вікном він плескався у річці. А потім розтягнувся під пестливим сонцем. Десь високо-високо було над ним сонце. І десь далеко-далеко унизу він був собі такий маленький-маленький. І раптом він почув осторонь себе чийсь голос. Хлопчик швидко підвівся, одягнувся і озирнувся.

«Оце і є людини», — казала собі стара відьма, сидячи осторонь та сиплючи з притиснутих одна до одної долонь, що були сповнені зерна, чорний трухлявий порох. «Це і є людина», — у якомусь чаклунському трансі казала і казала вона. Хлопчика тягло це видовище. Йому було страшно, але він не міг відірвати очей. І мало помалу він наближався рачки до відьми, потім обережно доторкнувся пальцем до купи чорної трухи, що сипалася з долонь жінки. А потім набрався сміливості, взяв труху у долоні, і з них посипалося зерно. «Оце є людина», — сказав хлопчик жінці. Відьма здивовано подивилася на нього, набрала ще зерна у долоні і знов посипала труху. «Ні, — сказала вона, — саме оце і є людина». А хлопчик знов набрав у долоні трухи і знов посипав зерно. «Ні, — сказав він ще рішуче, — оце є людина». «Ні, оце...». «Ні, оце». «А ось і доведи», — пішла у наступ з іншого боку відьма. «А ось і доведу», — сказав хлопчик. «А ось і доведи...». «А ось і доведу». «А ось і дове...», — говорила стара і раптом перетворилася у чепурненьку дівчинку дванадцяти років, саме ту, що сиділа поруч з хлопчиком у класі. І дівчинка дуже здивовано доторкнулася до своєї руки, а потім і до обличчя.

Хлопчик у класі подивився на свою сусідку по парті та збентежився, опустив до парти обличчя і сховав його у лікті. Та все підглядав на сусідку. А вона дивилася на нього та посміхалася.

Хлопчика викликала вчителька. Він підвівся і пішов до дошки. Голос літнього чоловіка лунає за кадром: «І одного разу я зрозумів, навіщо я прийшов у цей світ. Я прийшов жити у ньому і створювати його собою».

Хлопчик підійшов до дошки та штовхнув її назовні. Дошка розкрилася назовні, як вікно-двері, за нею був чудовий весняний ліс. Учні схопилися з міст та через отвір повистрибували на природу. Вчителька вихопила з-під свого стола сурму, зі стільця — торбинку з морквами та й стрибнула хутко слідом. Поруч з хлопчиком стояла його сусідка по парті. Він простягнув до неї руку, і вони стрибнули до лісу разом.

Голос хлопчика поза кадром: «І розгорнулась інша Книга — то книга Життя».





Грядущий день

(утро мага)

Небольшая уютная комната, наполненная шкафами и полками с книгами. Книги повсюду. Они раскрыты, заложены, навалены. За окном ночная тьма, кое-где виднеется свет фонарей. На письменном столе горит лампа. Стол завален разными рукописями, книгами, журналами. Взгляд постепенно приближается к столу через всю комнату. За кадром раздается голос пожилого мужчины: «Еще когда я был маленький, меня очень интересовал один вопрос. Кто я на самом деле? Откуда взялся? Куда иду и зачем? Родители ничего существенного именно для меня сказать мне не могли, но и всячески содействовали моим собственным исследованием. В доме было много разных книг. Однако всегда я натыкался на один предел в своих познаниях», — на экране одно вслед за другим возникают изображения «Давида» Микеланджело, «Явления Христа народу» Иванова, «Мадонны с розой» Пармиджанино с быстрым приближением к центру мужских фигур. А пожилой голос продолжает: «Покамест не открыл для себя Книгу Бытия».

Идут титры. Мальчишеский голос медленно читает: «И Бог на свой образ человека создал, на образ Божий его Он создал, как мужчину и женщину создал их».

Старая небольшая избушка. Среди просторов ночи далеко светится её маленькое окошко. Внутри жарко пылает печь, повсюду стоят разнообразнейшие горшки, висят пучки разных трав, на лавке сидит черный кот с белыми носом, подбородком, грудкой, лапками, в маленьком звездочётском колпаке и внимательно наблюдает за старой, но еще крепкой женщиной в просторном светлом одеянии. Она властно и бережно достает из кадки тесто, выкладывает его на темный деревянный стол и начинает его мять, разминать, лепить. Постепенно вылепляются похожие на человеческие туловище, две ноги, две руки, голова. Руки женщины на несколько секунд успокаиваются. Она вытирает пот со лба, а сверху посыпался на тесто маленькими гаснущими искорками огненный дождик. И на мгновение всё ослепительно вспыхивает вокруг. Когда вспышка рассеялась, женщина начала доминать и расчищать вылепленную фигурку, которая под тестом оказалась пупсиком. Тесто от пупсика падало на стол. Женщина рассмотрела пупсика со всех сторон. Гладкий и блестящий он был со всех сторон. И взгляд его мертвых глаз был тоже гладким и блестящим. Женщина осторожно дохнула на куклу, которая вмиг очистилась от теста, и положила ее на стол. Потом собрала остатки теста со стола в одну кучку, оставила ее на столе, прикрыла вместе с куклой чистым белым полотенцем и, тяжело ступая, вышла из комнаты. И полумрак избушки охватило одно большое пламя. А затем все ослепила новая вспышка, намного мощнее первой, и все растворилось в белом свете.

Глаз двенадцатилетнего мальчика был прикрыт сном. Вот мальчик проснулся, глаз задрожал под веком, но мальчик не спешил его раскрывать. Наконец, он отважился и осторожно-осторожно поднял веки глаз. Окинул перед собой пространство и насторожено кончиками пальцев притронулся под белой простынкой к ногам, животу, груди, щекам, глазам, убеждаясь в существовании себя. И счастливо набрал полный вздох воздуха.

Мальчик порывисто скинул с себя белую простынку, соскочил со стола, подбежал к окну, растворил его и крикнул: «Эй!». На дворе было весеннее утро. Из окошек разных домишек, что были вокруг да около, начали вылезать соседушки — толстая женщина в бигудях, сухонькая маленькая старушка, худощавая странноватая женщина, подслеповатая старушка с котом под мышкой и с вязальными спицами, другая женщина с пышными усами и бородой, будто переодетый мужчина, но одновременно и с пышной грудью. Соседи уставились на мальчика.

«А я вам кое-что интересненькое расскажу, хотите?» — спросил мальчик. «Ну!..» — жадно воскликнули соседушки и от большого интереса широко пораскрывали роты. «А я на свете существую!» — поделился мальчик своей тайной. «Тю!» — разочаровано воскликнули соседушки и, недовольно покашливая и посмаркивая, попрятались за окнами. «Им не интересно», — огорчено прошептал мальчик и потопал ко второму окошку, которое выходило не во двор, а наружу. Сел на подоконник и начал раскачивать ногами. «Ау! — крикнул мальчик лесу, речке, полям. — А у меня тайна есть». Лес добродушно покачал-пошелестел своими верхушками деревьев. Мальчик повёл бровями, улыбнулся, посмотрел на всё вокруг, соскочил с подоконника и побежал через старинное полузапущенное кладбище к зеленому густому лесу. К окну подошла из избушки пожилая женщина и провожала мальчика добрым взглядом, преисполненным мудрых слез.

Зажмуривая то один глаз, то другой, мальчик гулял себе по лесу. Он кружил вокруг цветов, рассматривал кору деревьев, всматривался в букашек и муравьев, подмигивал солнышку. Мимо прыгала на одной ноге небольшая розовощекая тёточка в раскрытой ушанке, в ватнике, с большой духовой трубой через грудь и грызла себе морковь. Она удивилась мальчику, несколько раз пропрыгала вокруг него, отложила трубу и морковь в сторону и спросила: «А ты то что делаешь?» «Кино о себе снимаю», — ответил мальчик и начал рассматривать тёточкин нос. Тёточка с хихиканьем потерла свой нос и вдруг завалилась на спину, задёргала ногами и захохотала: «Ой, хо-хо-хо, не могу, тоже мне киношник нашелся, да еще о себе самом, ой хо-хо-хо». «А что?» — спросил мальчик и стал рассматривать тёточкину пятку, которая выглядела из драного башмака. Тёточка села и прикрыла пятку ладонями. «Это моя пятка, — сказала она серьезно. — А где в кино о себе ты сам?» «Где я? — задумался мальчик. — Наверное, в тайне». «Ой, — подскочила тёточка и снова ухватила свои трубу и морковь, — не знаю, как тайна, а морковь у меня одна!» И мальчик увидел, как тёточка быстренько стрескала морковь.

«А у меня, а у меня... вот, что есть», — сказал мальчик и вынул из кармана комок теста. «Что это?» — спросила теточка, потыкала пальцем и презрительно прыснула: «Если бы то морковка, а то гадость какая-то». И, затрубив на трубе, ускакала себе от мальчика прочь.

«Морковь?» — спросил мальчик и вылеплял из теста белую морковку. И оглянулся. Но тёточки уже не было. Хоть и была у него в руках теперь настоящая морковка. Мальчик снова смял морковку в тесто, присел возле дерева и начал играться с тестом. И пространство вокруг него превратилось во тьму. Только и было видным его освещенное тело от головы до живота. Мальчик положил кусок теста себе на грудь и начал мять, размешивать, катать и вылепливать нечто небольшое и продолговатое. В это время мальчишеский голос раздаётся за кадром: «И сказал Господь Бог: «Не хорошо быть человеку одному. Создам ему помощь, равную ему»». Пальцы мальчика разошлись, и на несколько мгновений творение из теста неподвижно покоилось на животе. Потом его охватила яркая вспышка. И оно превратилось в глиняную дуду. Мальчик взял дуду в руки и рассмотрел ее со всех сторон. Вдруг подхватила мальчика какая-то невидимая сила, закружила в вихре и словно разделила на два отдельных мальчика, и одного куда-то унесла.

И тогда мальчик начал различать перед собой свою белую тень, а в отверстии тени — белую постель на тахте-диване, которая стояла у стены утренней и уютной комнаты. В постели спал мальчик точно такой, как он.

Мальчик в постели быстро и широко раскрыл глаза, сильно зажмурил их и снова открыл. Он прытко перевернулся с бока на спину и шустро полез испуганно руками под одеяло. И когда ощутил обеими руками свою телесную суть, он облегченно перевел дух. И с удовольствием сделал глубокий вдох.

И вдруг мальчик в постели быстро приподнял голову и увидел на стене свою чёрную тень, а в отверстии тени — похожего на себя мальчика во тьме, который смотрел на него. Он перепугано помахал ему рукой. Помахал рукой и ему в ответ тот мальчик. Мальчик вопросительно кивнул ему головой. Кивнул ему в ответ и тот. Тогда мальчик понятливо качнул головой, снял со стены возле кровати невключенную электрическую лампу и полностью накрылся одеялом.

В темноте зажглась спичка, а от неё — белый столбик сухой горючей смеси. Над огнём стоял треножник, а на треножнике — химическая колба с шарообразной нижней частью и продолговатой горловиной, к которой был горизонтально прикреплён стеклянный змеевичок. В колбе находилась какая-то белая жидкость. Руки мальчика довкрутили в лампе электрическую лампочку, она зажглась, высветилось глухое помещение со старинными кирпичными стенами. Это была настоящая лаборатория древнего алхимика. Много толстенных книг, свитков рукописей, чудных вещей, среди которых можно было увидеть микроскоп, весы, горшки с растениями, человеческий череп, черного кота с белыми подбородком и грудкой и в маленьком звездочётском колпаке, больших пауков, что покачивались по углам на паутинах, и старинный перегонный аппарат. Мальчик сидел за столом, на котором стоял химический аппарат, и тщательно следил за колбой, змеевиком и отверстием змеевика. Приближая или удаляя огненный столбик от колбы, мальчик регулировал и силу кипения. Мало-помалу в змеевике сгущалась влага, которая понемногу продвигалась к отверстию из змеевика. Мальчик взял пальцами первую каплю и понюхал. Потом достал из стола деревянную дуду и подставил ее сердцевинное отверстие под капли, накатывавшиеся к отверстию змеевика.

Все сильнее и громче раскачивалась люстра с колокольчиками в комнате мальчика, дрожал сервант с книгами, а на нём раскачивался игрушечный Ванька-встанька. А мальчик, который лежал на кровати полностью прикрытый одеялом, пытался удержаться на кровати, но это удавалось ему все труднее. Все нарастал подземный гул.

Через коридор подземного каземата было видно, как в одном из помещений все сильнее разгорается ослепительный свет, который полностью ослепляет всё вокруг.

Из-под одеяла в комнате мальчика блеснул мощный всплеск света и сбросил мальчика с кровати на пол. Мальчик свалился с кровати на бок, вместе с одеялом. И всё утихло. Слышно было только тиканье часов, которые вместе с мальчиком тоже лежали на полу. Мальчик медленно расслабился и вылез головой из-под одеяла. Глаза мило и предовольно оглянули мир вокруг. И вдруг мальчик остановил взгляд и прищурился.

Из-под шкафа смотрели на мальчика чьи-то тусклые глаза. Мальчик придвинулся из-под одеяла к шкафу и залез под шкаф левой рукой. И вытянул фотопортрет женщины, что лепила этого мальчика во сне. Судя по деревянной рамке и стилю исполнения портрету было много-много лет. Правая ладонь мальчика тихонько вытерла со стекла фотопортрета пыль. Потом мальчик положил фотопортрет на согнутую ногу и левой ладонью струсил с правой вытертую пыль в сторону. Мальчик взял с ноги фотопортрет, приподнялся с пола и подошел к своему игрушечному алтарю рядом с Ванькой-встанькой на серванте с книгами. На алтаре собрались небольшие забавные игрушечные фигурки, что были расставлены так, будто бы уже прямо сейчас общаются с чем-то, что значительно выше их. Мальчик поставил фотопортрет у стены за алтарем, заслонив им обломок зеркала, который висел тут. Потом мальчик, отодвинул стеклянную дверцу серванта, достал ароматическую палочку, восковую свечечку, прилепил их к поверхности серванта среди своего игрушечного алтаря и зажег их правой рукой, чиркнув указательным пальцем о большой.

Мальчик смотрел, задумавшись, на фотопортрет среди своего игрушечного алтаря, а оттуда на него смотрели женщина на фотопортрете и отображение самого мальчика в стекле.

Зазвонил телефон. Мальчик порывисто кинулся к аппарату, что стоял на стуле возле кровати. Мальчик очень обрадовался звонку: «Мама! Здравствуй!..» Мальчик сидел на кровати с телефонною трубкой и в своих эмоциях был раскованный. Иногда он пытался разговаривать солидно, как полагается настоящему взрослому, но всё равно снова и  снова срывался в непосредственное ребячество. «Да, и я уже проснулся... Все в порядке... Нет, серьезно, все в порядке... Скоро выбегаю... Сейчас? Занимаюсь. Нет, действительно, занимаюсь, занимаюсь... Привет... Что делаю?.. Читаю... Физику, биологию, химию, географию, алгебру... Нет, не шучу. Серьёзно. Все вместе прямо так и читаю... Ну, хорошо, хорошо. Буду вести себя как настоящий мужчина. Ну, хорошо... Встретимся за завтраком».

Из трубки послышались короткие гудки. Трубка медленно проскользнула от уха вниз и уперлась в щеку. Мальчик, не выкладывая из рук трубки, замер задумавшись.

Слева от мальчика возникла его тень. «Привет, — сказал мальчик тени и положил трубку на телефон, — родители ничего так и не узнают. А тебя я отныне больше не боюсь, сегодня я стал магом». Тень недоверчиво покачала головой. «И знаешь — сказал мальчик тени, — на всем белом свете это будем знать только мы с тобой вдвоем — ты да я — и больше никто». Тень задумчиво поглаживала свой подбородок. «Нам с тобой и дальше идти вместе», — продолжал мальчик и, впервые обернувшись к тени, приятельски ей улыбнулся и протянул руку. И тень протянула мальчику руку, они пожали руки друг другу. Костяная ладонь сжимала ладонь мальчика. По лицу мальчика пробежала судорога от боли, но он быстро почувствовал свою мощь и вскоре снова приятельски улыбался тени, сжимая уже ладонь не костяную, а теневую. «Проверяешь? — спросил мальчик, — на то мы с тобой отныне и друзья».

Деревянные нижние дверцы книжного серванта напротив кровати раскрылись, и оттуда вылез черно-белый кот. «Мяу», — требовательно сказал кот к мальчику. «Мяу, — поздравил мальчик кота в свою очередь, — начитался? — и взял кота на руки. — Ну вот, тоже выдумал, зачем тебе моя дуда? — переспрашивал мальчик кота, что по-барски развалился в мальчишеских объятиях и требовательно смотрел ему в глаза. — Чтоб другие коты уважали?» — переспросил мальчик и рассмеялся. Мальчик погладил двумя пальцами кота по голове и сказал: «Нет, не дам». Кот игрался двумя лапами рукой мальчика. «Хочешь сыграть в шахматы на мою дуду? — захохотал мальчик и поцеловался с котом носами, — как хочешь, только не больше одной партии, мне надо бежать в школу». Мальчик легонько стал подергивать кота за хвост. «Но ты будешь играть на свой хвост». Кот недовольно принялся защищать лапами хвост от рук мальчика.

На кровати стояла доска с шахматами. По одну сторону сидел мальчик, по другую — кот. Мальчик посмотрел — и фигура сделала первый шаг. Посмотрел кот на шахматы — и его фигура сделала шаг, тоже сама собой. Вот так они смотрели на фигуры, двигали их с места и играли. Аж пока мальчик не сделал ход рукой и не сказал коту: «Тебе мат». Кот посмотрел на свои фигуры и сделал свой ход взглядом. «И тебе мат», — сказал кот. И, сворачиваясь с хвостом в клубочек, промурлыкал: «Ничья. Но я еще у тебя отыграю твою дуду».

Мальчик приподнялся с кровати и подошел к большому зеркалу напротив. Мальчишеский голос вне кадра читал: «И были они наги обое, Адам и жена его, и они не стыдились». Мальчик внимательно и радостно, восторженно посмотрел на себя, в отображение своих глаз, провел руками по телу, а затем быстро натянул штанишки и выбежал из комнаты.

«Мама, — сказал мальчик за завтраком женщине, похожей на одну из тех, которые были его соседками в окошках, — а я на свете существую!» «Ешь, давай», — сказала женщина, сидя рядом и намазывая сыну тостер толстым слоем пастообразного плавленого сыра. «И о чем здесь у вас разговор ведётся?» — поинтересовался пышнобородый папа, тоже чем-то похожий на одну из тех тёточек в сонных окошках, и зашел в кухню. «А я на свете существую!» — сказал мальчик и улыбнулся папе. «Ну и что?.. — сказал папа — и я тоже существую на свете, ну и что?» Все молча ели завтрак. «А еще скажу, — говорил папа, — что искусство твое не новое. Все мужчины достигают в нем определенного мастерства». «Но когда сходятся с женщинами, всё бросают», — с азартом сказал мальчик. «И кто тебе сказал, что мужчины то бросают? — со смехом сказала мама. — Никто того не бросает». «А я думал...», — говорил мальчик. «И чего ещё лишь не хватает для твоего счастья? — всё спрашивал папа. — Спортом, музыкой занимаешься, умные книжки читаешь, в школе много учишься, с девочками встречаешься...» «Познания», — ответил мальчик. «Познания?» — удивился папа. «Да, познания. Не только окружающего мира, но, прежде всего, — самого себя».

Мальчик проворно сбежал по ступенькам и выскочил из дверей подъезда своего дома. И остановился. Два пути были перед ним. Один путь вел к четырехэтажной большой школе, что далеко-далеко виднелась где-то вдали. Там дети спешили к дверям школы. Другой путь вел к лесу, что был рядом. Там над цветами летали пчелы и бабочки. Мальчик вздохнул и побежал к школе.

А по улице он встретил старую женщину, которая лепила его во сне. Она была одета привычно, бедно, шла навстречу и не обратила никакого на него внимания. Мальчик остановился и радушно сказал ей: «Здравствуйте». «Будь здоров» — ответила женщина и молча шла себе дальше. Мальчик побежал дальше, оглянулся. Женщина шла себе и шла. Мальчик побежал и себе дальше.

Прибежав в класс, мальчик сел за свою парту. Рядом с ним села девочка. Мальчик счастливо улыбнулся. А потом дети встали, потому зашла их учительница. Мальчик всматривался у нее и разочаровывался — это тоже была женщина из сна, но без трубы и без морковки и одета была строго и буднично. Хоть и не совсем все было обычным. За спинкой стула, на котором сидела учительница, висела авоська с несколькими большими чистыми прекрасными морковками. И когда дети уселись, учительница вытянула одну из них, поставила на видном месте и вывела мелом на доске тему урока: «Морковь как главный предмет сельского хозяйства страны».

Мальчик вздохнул, подпер голову рукой и посмотрел в окно. За окном была солнечная весна. И где-то далеко-далеко за окном он плескался в реке. А затем растянулся под ласковым солнцем. Где-то высоко-высоко было над ним солнце. И где-то далеко-далеко внизу он был себе такой маленький-маленький. И вдруг он услышал в стороне от себя чей-то голос. Мальчик быстро приподнялся, оделся и оглянулся.

«Это и есть человек», — бормотала старая ведьма, сидя в стороне и сыпля из прижатых друг к другу ладоней, что были наполнены зерном, черный трухлявый прах. «Это и есть человек», — в каком-то колдовском трансе говорила и говорила она. Мальчика тянуло это зрелище. Ему было страшно, но он не мог и оторвать глаз. И мало помалу он приближался на четвереньках к ведьме, потом осторожно притронулся пальцем к куче черной трухи, что сыпалась из ладоней женщины. А затем набрался смелости, взял труху в ладони, и из них посыпалось зерно. «Это есть человек», — сказал мальчик женщине. Ведьма удивленно посмотрела на него, набрала еще зерна в ладони и снова посыпала труху. «Нет, — сказала она, — именно вот это и есть человек». А мальчик снова набрал в ладони трухи и снова посыпал зерно. «Нет, — сказал он еще решительнее, — это есть человек». «Нет, это...». «Нет, это». «А вот и докажи», — пошла в наступление с другой стороны ведьма. «А вот и докажу», — сказал мальчик. «А вот и докажи...». «А вот и докажу». «А вот и дока...», — говорила старуха и вдруг превратилась в хорошенькую девочку двенадцати лет, именно ту, что сидела рядом с мальчиком в классе. И девочка очень удивленно притронулась к своей руке, а затем и к лицу.

Мальчик в классе посмотрел на свою соседку по парте и смутился, опустил к парте лицо и спрятал его в локте. Но всё подсматривал на соседку. А она смотрела на него и улыбалась.

Мальчика вызвала учительница. Он встал и пошел к доске. Голос пожилого мужчины раздается за кадром: «И однажды я понял, зачем я пришел в этот мир. Я пришел жить в нем и создавать его собой».

Мальчик подошел к доске и толкнул ее наружу. Доска раскрылась наружу, как окно-дверь, за ней был прекрасный весенний лес. Ученики посхватывались с мест и через проём повыпрыгивали на природу. Учительница выхватила из-под своего стола трубу, из-за стула — авоську с морковками, да и прыгнула быстренько следом. Рядом с мальчиком стояла его соседка по парте. Он протянул ей руку, и они прыгнули в лес вместе.

Голос мальчика за кадром: «И раскрылась иная Книга — то книга Жизни».