рус

Актора стрічає режисер

Режисерська робота з актором — це робота режисера над собою. Насамперед над собою. Усе, що робить митець, для споживача? Незграбна вигадка. Не так. Уся його робота для себе й через себе.

Усе, що відкриваємо, віддає нам наша природа. Воно вже закладено й попередньо міститься в неї. Чи було щось вигадано у світі нове? Отаке, якого у світі ще не було і не існувало? Не людству надано створювати. Створювати небувале. Людству даровано не створювати, але ж відкривати ще невідоме. Люди у своєї суєтності знаходять не творчість творіння, а творчість пізнавання. Пізнавання чого та пізнання навіщо? Хіба ж не перш за все людиною самою себе й заради себе?

Тож і режисер не створює з актора щось нове, але ж відкриває в ньому його можності, здатності, притаманності, талани. Розвиває й пестить здібності, які вже закладені в акторі. Однак, працювати з акторським органоном вдається скоріше не через зовнішнє спілкування — скоріше через відкриття режисером шуканих акторських дарів власне в самому собі, режисерові.

І коли режисер відкриває в собі щось нове, він розумішає й акторську природу. Розуміє все більш актора через себе режисер і розумнішає. Чи призводить отой надбаний розум до якихось практичних порад і рецептів від режисера до актора? Так, бесіда ладнається, слово за словом, але ж найсуттєвіші надбання режисерські, власні й внутрішні, передаються митцем поза словом, поза дією, поза прикладом. Хоча й в усьому цьому теж, частково. Найістотнішими стають психічно-аурний зв'язок та взаємозбагачення, як актора досвідом режисера, так і режисера скарбом уроків, наданих йому актором. І отакий цінний обмін відбувається не тільки під час репетицій. На репетиціях міцнішає зв'язок, стає чистішим, а ось обмін починається поза зустрічами: і на свідомому рівні, і на підсвідомому — коли режисер і актор розійшлися кожен по своїх справах і полишили залу.

Слова режисера під час репетицій бувають з усього, що стрічається на таких зустрічах, найбезцільнішими, найбездопоміжнішими, найнеціннішими. Розмова в'яжеться, але ж звідки ще з'являється в актора натхнення й жива імпровізація, як не від внутрішнього єднання з режисером?

Що ото за «внутрішнє єднання»? Обов'язкова закоханість, душевна близькість, стрімке наслідування слід у слід? Початок усьому покладається режисером із внутрішньої роботи над самим собою. І чим більше розпалюється в ньому полум'я натхнення — тим палкіше зігріває воно й акторів.

Режисер — це термоядерний реактор-живлювач цілісності роботи, яку створює й розповсюджує навколо себе. А саме — організуючи людську та природну активність скоріше не за своїми примхою, капризом, волею тирана, одначе через споріднення всіх і всього натхненням творчості відкриття й пізнання. Так би мовити — зараджуючи отим натхненням інших, спалахуючи, іонізуючи їм, розповсюджуючи, збуджуючи, прокидаючи, стимулюючи його в інших та іншому.

Так, так, чи сприяє режисер творчому воскресінню лишень акторських душ і мас? Бачиться вплив його значно більшим і ширшим, ніж звичаєво притаманно гадати... Загалом сказати, режисер цілком вибудовує простір, час, умови й усе понад тим довколишки себе. І людяність складає лише частку, невеличку, імовірну й ретельну частку з того. Режисерська творчість — то жива велика сполучальність, що істотно вписується в існування всесвіту. У тієї «великої сполучальності» перебувають долі, вигадки, випадки, події; маніфестація творчості проявляється різноманітніше, і зіткнення, зіткання різних матеріальних речей — тільки речовина для вираження сутності.

Водночас потребує поточнення інше питання. Чи має режисерська маніфестація певні свідомі й прагматичні цілі, приміром, деякого синтезованого й передбачливо розпланованого впливу на глядача? При всіх людських думках відносно життєдіяльності, рідко, занадто рідко усвідомлюють, навіщо ота життєдіяльність клята й благословенна відбувається. Чи є і істотне у всесвіті надзагальне питання цілеспрямованості «нащо й про що» — не в тім річ. Тільки із часом свого життя та зростання, визрівання кожна людина починає углядати, проглядати свою минувшину, прожите. І лишень за наявності пізнання вона посередництвом свого минулого переконується, усвідомлює, що так, якусь конкретну цінність її життя має, якась певна цілеспрямованість пов'язана з життям, хоча ніяк не вдасться її повичерпувати: остаточно дослідити будь-яким з'ясуванням, рішенням, висновком.

Отже, чи виходить режисер якимось самозакоханим одинаком, котрого цікавлять лишень власні думки, власний досвід і власні переживання? Навряд. У тому і парадокс. Як менш подвоєний. По-перше, їжею для власної мудрості і власного пізнавання стає не тільки власна бувальщина, але ж і все, що відбувається. Не тільки унутрі митця, а й не менш — довкола нього. І не лишень тільки те, що торкається і чіпляє безпосередньо його. Так. А по-друге, чим більше режисер стає обізнаним щодо того, чим він живе, — тим більш єдність його пізнання вимагає й волає до все більшого — і подальшого поєднання з навколишнім світом.

Що таке комунікабельність людини? Звичаєво під тим розуміють нескінчені балачки, чвари, дорікання, улесливості, розмови, дискусії та різноманітні численні спільні підприємства у вигляді як транснаціональних корпорації, так і гуртових пиячок, прочуханів, вечорниць та сполягань. Отака комунікабельність розпилює, роздирає людину по шматочкам, не дає їй згоду зібратися наодині з собою — з тим, від кого нікуди не подітися, хоч безкінечно змінюються ряди краєвидів із родичів та обставин. Що ж, і таку комунікабельність потребують люди, якщо вони задовольняються нею до певного часу. Отака комунікабельність підштовхує неодмінно до більшого. До початкової самоізоляції, відокремлення, ґрунтування власної цілісності в пошуках, сумнівах, кризах, відкриттях — інакше кажучи, до пізнання себе. Доки? Поки цілісність не стає міцним ґрунтом, з якого пророщується у світ глибоке, всебічне, усвідомлене спілкування, комунікабельність зі світом і людьми, яка дійсно збагачує всі сторони мовчазного дійства, події, явища.

Звідки береться та рушійна сила, що робить зі студента режисера, із ремісника митця, зі сторонньої людини визначного актора, котрого зустрічає радо режисер, бо вже стрівся з ним у собі? Звідки?.. Із тих же витоків, з яких з'являється й людина на світ. З того, що людина знає, вивчила свої творчі незбурені витоки, призвичаїлася безболісно набирати з них сили, оновлення, молодість, радощі — і не зраджує того, свого набуття. Ані за яки медовики, бо теє пізнання й без цукрових буряків безмірно солодкіше за мед.

Ще можна додати декілька слів, що наче осторонь, але надто живо стосуються творчості як режисера, так і актора. Сила натхнення, сила сновидінь та сила оргазму — різновиди однієї природи, розрізненої лишень у людському сприйнятті, а втім, подібно до всього іншого. Загалом, щодо митецької творчості, котрим чином пов'язати в неї усвідомлену цілеспрямованість творіння пробудженого митця, його вільну волю, — неосяжну безпосередність і легкість снів, — а також животворність і завжди нечувану новизну, бажаність, криголамність та одвічну живлючість оргазму? Як теє розрізнене поєднати? Відповідь на теє знов знаходить кожен у пізнанні самого себе. Радість творчості — у силі, що надихається творінням. У керуванні цією силою і творінні нею. Дивна замкненість. Начебто, скільки взяв — стільки й поклав, скільки поклав — стільки й взяв. А от і не так. Вкладаєш більше, ніж маєш, а береш від того ще більше, ніж поклав... Звідки буває надлишок? От, занадто проста загадка. Сили то маєш, а додаєш до них ще себе, своє життя, без жалю, на переплавку, — і змінюєш у тім себе.

Мистецтво — це сміливість, натхненність підловленої миті. Режисер стрічає актора не за тим, щоб вистава була, але, щонайперше, заради свого збагачення у пізнанні себе. Лишень тільки актор спонука тому? Достигати, живити собою, а одночасно молодішати — і є роботою РЕЖа.

Ось так і виходить, що, доки режисер не вистигне, не випестить у собі владно і ніжно достиглий плід-зернятко, не стріне він свого актора, не дочекається своєї вистави, не вистачить йому задоволення. От-от, таке просте й безперечне — задоволення. Здавалося б, нехай буде собі режисер пустунчиком — не колиш трава, не чіпляй дрова, — нехай тягне він потихеньку без хріну і перця, нехай не робить щодня нових відкриттів — неначе так і спокійніше, і долагідніше, і думи не трясуть, і діла яйки не несуть, а робота його начебто ото розбавлене молоко — і не удій парний, і не хльорована водичка — а так, щось по середині та по боковеньці. Що ж, так можна тягти існування, угнивати — але ж хіба жити? Задоволення нема. Хоч раз укусивши задоволення (а невжеж буває, щоб і однієсенького разу не набути за все життя отого щастя?), режисер зазнає його і смак, і насолоду, і безцінність-надцінність. Отож і домагається отой режисер повторити отеє задоволення ще раз, як і уперше, у тому ж обсязі, напруженні і складі. Це стає ідеалом, який має стати наслідком його подальшої роботи. І що ж, нарешті, досягає режисер спраглий отого забажаного свого удоволення — що ж далі? А далі те, що вимоги до задоволення зростають, воно має ставати ще інтенсивнішим, ще радіснішим, ще більш пробуджуючим. Отеє — так, задоволення — це пробудження, тверезіння, відкриття єдності зі світом зовнішнім та унутрішнім. Але ж як спромогтися того без кропіткої щоденної роботи, що крокочок за крокочком підводить ґрунт для нових веселих перемог? Так, задоволення — це й квітчасті веселощі, п'янкий пахощ яких не марить голову, а навпаки — просвітлює нові обрії, можності, сили. Навіщо ж ота зовнішня скороминуща наркота, коли витоки надзадоволення дзюрчать у самій кожній людині, хай вона лишень прислуховується до них, наслідує їх мудрість і міцнішає свою зустріч із ними. Зовнішніх джерел скороминущої наркоти можна стати лишень в'язнем та рабом. Власних сил стаєш другом, братом і володарем.

Так нехай же щастить кожному режисерові все більше стрічати себе.